Кам’яні скіфські баби: мовчазні охоронці степів і часу

Вони стоять нерухомо — високі, з важкими обличчями, стискаючи в руках чаші або ритуальні предмети. Їх називають «скіфськими бабами», хоча насправді більшість з них не мають нічого спільного із образом бабусі. Це кам’яні стражі, витесані зі скель, що ось уже понад тисячу років мовчки дивляться в наш бік із далекої епохи кочовиків.

У Полтавському краєзнавчому музеї зібрана одна з найбільших в Україні колекцій кам’яних статуй, яку можна побачити у внутрішньому дворику. Це особливе місце — ніби стишка з минулим, де кожен експонат має своє обличчя, свій характер і свою історію. Тут представлені скіфські, сарматські й половецькі статуї, датовані ІХ–ХІІІ століттями.

 

Найбільш впізнаваними серед них є так звані скіфські баби. Хоча вчені досі сперечаються про точне призначення цих монументів, найпоширеніша версія — що це культові зображення предків або воїнів-захисників. Деякі з них мають чітко виражені жіночі риси, інші — бороди, шоломи, прикраси, знаряддя праці чи зброю. Часто в руках у статуй зображені чаші — символ гостинності або ж сакрального обряду.

Кам’яні баби — не просто історичні пам’ятки. Це — маркери простору, які кочовики встановлювали на курганах, перехрестях степових шляхів, сакральних місцях. У Полтаві вони опинилися вже у XX столітті — привезені з різних куточків області археологами або місцевими краєзнавцями, які прагнули зберегти ці артефакти від забуття та руйнування.

Їхні обличчя — втомлені, суворі, позбавлені емоцій, але при цьому сповнені сили. Можна годинами вдивлятись у кам’яне мовчання, намагаючись вгадати, ким був прототип: старійшина роду? жінка-матір? воїн? чи, можливо, образ, що поєднує кілька поколінь у символі роду?

 

Ось 10 фактів про «те, чого ви могли не знати» про скіфських баб:

1. «Баба» — не завжди жінка. Попри назву, більшість цих статуй зображують чоловіків — воїнів чи вождів. Жіночі образи трапляються значно рідше.

2. Це не лише скіфські пам’ятки. Назва «скіфська баба» стала загальною, але подібні кам’яні статуї робили й сармати, і половці, і навіть пізніші кочові народи.

3. Камінь у степу — як паспорт для душі. Існує версія, що ці статуї були «охоронцями» душ померлих воїнів і вказували місце його поховання.

4. Усі вони дивляться на схід. Археологи помітили: більшість баб встановлювали обличчям у бік сходу сонця — символу відродження та нового життя.

5. Чаша в руках — не для пиття. Предмети, які тримають статуї, найчастіше тлумачать як символ жертвопринесення чи обрядової трапези, а не просто побутову річ.

6. Деякі були розфарбовані. Сліди пігментів свідчать, що у давнину статуї могли бути яскравими, а не сірими, як ми бачимо зараз.

7. Вони «подорожували». Частину баб перевозили з місця на місце навіть у давні часи, змінюючи сакральну роль або використовуючи повторно.

8. Не всі мали обличчя. Є зразки, у яких риси обличчя схематичні або відсутні — ймовірно, це робили свідомо, щоб зображення було універсальним символом предка.

9. Це ще й календар. Дехто з дослідників вважає, що розташування статуй могло мати астрономічний сенс — позначати дати важливих сезонних подій.

10. Полтавські — рідкісні. Колекція у Полтавському краєзнавчому музеї — одна з найбільших і найрізноманітніших в Україні, з експонатами, врятованими з різних куточків області.

Ці статуї — частина великої історії степових цивілізацій, які не залишили по собі міст, але залишили камінь. І коли ми дивимося на них сьогодні, серед музейної тиші, вони мовчки говорять з нами мовою тисячоліть. Нагадуючи: ми — не перші, хто ступає по цій землі. І не останні.